Зі Сходу на Захід, з лікарні в лікарню: Як медик із Закарпаття працює на евакуаційному потязі (ВІДЕО)

Як закарпатка Наталія Кинів з командою “Лікарів без кордонів” працює на евакуаційному потязі та рятує життя українців у війні.

Історію про лікарку розповідає Укрінформ.

На початку війни багато українців сказали собі, що не можуть сидіти вдома і спостерігати за тим, що відбувається навколо. Хтось йшов до військкоматів, хтось у волонтери, а закарпатська лікарка — анестезіолог, лікар з медицини невідкладних станів Закарпатського територіального центру екстреної меддопомоги Наталія Кинів подала заявку в команду “Лікарі без кордонів”, просто побачивши на Фейсбуці оголошення про вакансію в міжнародній організації. Відтак, із кінця березня їздить країною на евакуаційному потязі, разом із командою колег рятують українців — перевозять їх зі Сходу на Захід, з лікарні в лікарню. По суті, це та ж швидка, до якої вона звикла, але на рейках, та й поїздки набагато довші: інколи рейси тривають до 30 годин. За цей час через евакуаційний потяг “Лікарів без кордонів” пройшло до тисячі людей: діти, дорослі, жінки, чоловіки, літні люди — їх багато, усі зі своєю бідою. Завдання Наталі Кинів з колегами — довезти їх живими і дати шанс на життя далі. Як працюється закарпатці у синіх вагонах з жовтими смужками — у розповіді Укрінформу.

МРІЯ, ЯКУ ЗДІЙСНИЛА ВІЙНА

Колись це була Наталина професійна мрія — робота з “Лікарями без кордонів”. Лікарка каже, що давно стежила за ними, була підписана на їхні соцмережі. І не дивно, адже реноме у команди потужне: робота в Африці, під час бойових дій у різних конфліктах по світу, в зоні техногенних та природних катастроф…

В Африку вона не поїхала. Коли велика війна прийшла в Україну, лікарка Кинів зрозуміла, де працюватиме. До слова, Наталю в команду “Лікарів без кордонів” взяли одразу — буквально за чотири дні прийшла позитивна відповідь на її резюме. І наприкінці березня вона вже поїхала у свій перший рейс на евакуаційному поїзді.

Цей потяг —українське ноу-хау, яке з’явилося завдяки співпраці МОЗу, Укрзалізниці та “Лікарів без кордонів”. Потяг має 8 вагонів з реанімацією на 5 ліжок, кисневою станцією, двома терапіями, полівалентним вагоном для пацієнтів з різними станами та вагоном для медперсоналу. Іще є окремий вагон із дизель-генератором та акумуляторна установка (на випадок, якщо будуть перебої з електропостачанням на дорозі). Залізниця забезпечила цей евакуаційний потяг вагонами, весь медичний “фарш” та ліки дали “Лікарі без кордонів” та МОЗ.

Наталя Кинів зі слів колег знає, що в Африці по коліях бігали схожі потяги, але вони працювали як вакцинальні бригади, на них лікарі їздили на залізничні станції в села та провінції щепити людей.

– Деякі з хлопців, що зараз працюють із нами, працювали там в Африці. Тут — це зовсім інший досвід. Хоча потреба в таких потягах — це епідемії, війна, інші випадки масових уражень, – пояснює медик.

НАЙБІЛЬШИЙ СТРАХ — НЕ ДОВЕЗТИ ПАЦІЄНТА

За час роботи із “Лікарями без кордонів” Наталя Кинів встигла здійснити 37 рейсів, загалом перевезли до тисячі пацієнтів. Команда невелика: 12-15 працівників в рейсі, з них троє лікарів, решта — медперсонал. Зазвичай протягом одного рейсу перевозять чотири десятки пацієнтів. 60% із них — це літні люди.

– Перший рейс був важким, тому що емоційно було важко витримати. Тоді їхав поранений хлопчик, якому загрожувала ампутація кінцівки, та жінка, яка втратила око і мала пошматоване обличчя, потрапивши під обстріл в колоні при виїзді із міста Маріуполь. Ми забирали їх у Запоріжжі та везли до Львова. Важко було це бачити, іще важче усвідомлювати, наскільки покалічені не тільки їхні тіла, а їхні життя. Ми підтримували з ними зв’язок іще якийсь час, доки вони перебували у Львові. Потім вони виїхали до Німеччини на лікування, здається, там все добре склалося — дитині врятували кінцівку, а жінці зробили пластику обличчя, — розповідає Наталя Кинів.

Іще був важкий рейс, коли довелося висаджувати жінку в Києві по дорозі із Запоріжжя на Львів — боялися, що не довеземо, у неї падали показники, дуже пощастило, що вона вижила.

Лікарка зізнається, що наразі це її найбільший страх — не довезти, втратити пацієнта в дорозі.

– Знаю, що таке часто трапляється у звичайних медичних евакуаційних вагонах, у них менше ліків, – каже Кинів.

Тому, каже, переживає, коли довгі рейси. Якось їхали до Чернівців 30 годин.

Як правило, везуть пацієнтів до Львова: логістика така, що звідти далі простіше відправляти за кордон. В Ужгород привозили евакуйованих лише раз.

У ПАЦІЄНТІВ НЕМАЄ ДОВІРИ НІ ДО КОГО, НАВІТЬ ДО ЛІКАРІВ

Цікавлюся, чи сприймає пацієнтів на евакуаційному потязі інакше, ніж своїх домашніх — на швидкій в Іршаві чи в реанімації в Міжгірській ЦРЛ, де працює анестезіологом.

– Ні, пацієнти завжди є пацієнтами. Просто ці люди отримали набагато більші травми, ніж “домашні” пацієнти. Чи викликає це більше емпатії до них? Мабуть, так. Це велика відповідальність, скажу так.

Наталя Кинів каже, що на евакуаційному потязі доводиться також бути і добрим психологом — багатьох важко розговорити, часом, важко заспокоїти. Люди різні, кожен вимагає індивідуального ставлення.

– Вони багато такого пережили, що нам важко навіть уявити. Тому нема довіри, навіть до лікарів. У нас був пацієнт, який розказував, що провів кілька тижнів у полоні в росіян. Він вимагав, щоб його перевозили тільки із своїм родичом. Евакуювали ми його із Запоріжжя, чоловік 45+ років, він потребував операції, тому ми його перевозили. І вимагав родича. Так, це дивно виглядало — але ми все розуміли. Під час поїздки ми розговорилися і він розказував, що його дуже багато разів вивозили типу як на обмін, а потім виявлялося, що то обман, і завертали назад, все зривалося. Словом, яка у людини може бути довіра до інших? – каже Наталія.

Утім, майже кожен рейс закінчується подякою від пацієнтів.

Ну і завжди дякують їхні лікарі, які передають цих людей “Лікарям без кордонів” із лікарень Дніпра, Запоріжжя. Вони дякують за врятованих своїх пацієнтів.

НАС ПОСТІЙНО ПИТАЮТЬ ПРО РЕСУРС

Працювати психологом часом треба і не тільки з пацієнтами.

– Дуже часто звичайні люди, що хочуть евакуюватися із зони бойових дій, просять підвезти. Доводиться пояснювати, що ми не такий потяг, що для цього треба чекати інший. Була ситуація, коли їхали в той бік — на Схід, на Запоріжжя, і люди хотіли підсісти, вони виїхали з Покровська і хотіли назад. І вони попри те, що не змогли з нами, таки поїхали назад в Покровськ із західної України, – каже лікарка.

Утім, на евакуаційний поїзд просяться не тільки пасажири, але й медики, які хочуть перейняти досвід.

– Ми постійно проводимо тренінги — з психологічного супроводу пацієнтів, із тріажу (це медичне сортування, коли лікарі відбирають тих, кому надавати допомогу в першу чергу). Під час поїздок і у нас є свої внутрішні тренінги — їх проводять лікарі для молодшого медперсоналу. Це дуже добре, бо є навчання.

Наталя каже, що як професіонал дуже цінує командну роботу на потязі. Тут в команді люди із Сум, з містечок в Донецькій області, Дніпра, зі Львова. Для багатьох, хто втратив житло і місце роботи, евакуаційний потяг з “Лікарями без кордонів” наразі є основною роботою.

– Командна робота тут на високому рівні! Кожен знає, що має робити, у всіх розподілені ролі, кожен може виручити колегу, якщо треба. Тебе постійно питають, чи маєш ресурс, чи потрібен тобі відпочинок — питають завжди, бо треба якісно виконувати свою роботу, а без ресурсу це неможливо, – каже пані Кинів.

Ресурс постійно треба поновлювати, тож Наталія робить це під час перерв між рейсами. Допомагають гори та рок-музика.

– Психологічно це справді важко витримати. Хоча ми, як медики, маємо більш помірковано ставитися до ситуації, але ти все рівно людина, тебе доганяє чужий біль. І плачеш, буває. Ми всі люди. І лікарі теж. То ж якщо потрібно поплакати — я йду і плачу. Але під час рейсу ти мусиш бути зібраною.

ЦЕ — БЕЗЦІННИЙ ДОСВІД РОБОТИ ІЗ ТРАВМОВАНИМИ ПАЦІЄНТАМИ

Самій поїздці, власне передує бюрократична робота – “Лікарі” домовляються із медзакладами, звідки треба вивезти пацієнтів, та куди доставити. Для цього шляхи евакуації узгоджують із департаментами охорони здоров’я у регіонах та МОЗом.

Ця робота буває планова, а буває екстрена — під час масових обстрілів.

– Ви як лікар змінюєтеся на цій роботі? В чому, якщо так?

– Зростає професійний рівень. Плюс робота із травмованими пацієнтами, із людьми, які в постійному стресі та отримали психологічну травму. Ну й тріаж. Це важко — уміти його якісно проводити. Сортування дуже важливу роль грає. Ти маєш вибрати, на кого в першу чергу витратити свій ресурс. Воно у нас і на швидкій було, але тут в масштабах війни тріаж досяг апогею. У нас на евакуаційному потязі він проводиться двічі — при завантаженні і при вивантаженні: ми розподіляємо, кого вивантажуємо в першу чергу, в другу і так далі, котра швидка котрого пацієнта забирає. Ми пишемо на спеціальних картках кольорових, в якому він вагоні, який стан, ходячий він чи лежачий, це все комунікується з координаторами “швидких”, – каже Наталя Кинів.

НЕ ЗАДУМУЮСЬ, КОЛИ ВСЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ — ПРОСТО РОБЛЮ СВОЮ РОБОТУ

Війна затягнулася і на відміну від першого місяця, коли не було змоги терпіти це все сидячи вдома, зараз є розуміння, що свій ресурс треба розтягувати на довгий час. Питаю Наталю Кинів, чи вона задає собі питання: наскільки мене іще вистачить?

– В організації є така опція, що я можу за 5 днів сказати: все, я розриваю контракт, більше не можу. Саме через це під час кожного рейсу нас і питають, як ми почуваємось і чи є ресурс. Звісно, що я так не зроблю і не припиню працювати. У нас є психологи, які працюють і з нами також. Завжди треба робити відпочинок — аби не було вигорання. Після того знову хочеться в стрій. Тому в мене вистачить ресурсу, якщо буде потреба в моїй роботі, якщо я бачитиму, що допомагаю — я працюватиму.

І знаєте, я зараз навіть не задумуюсь, коли це все закінчиться. Я просто роблю роботу, яку потрібно робити. І вірю, що це чимось допомагає людям.

Я допомагаю їм тамувати біль, допомагаю доїхати від лікарні до лікарні із мінімальними втратами для їхнього здоров’я, допомагаю залишитися живими. Словом, я не чекаю завтра, післязавтра. Змирилася, що ми живемо в умовах війни. Такі реалії. І я хочу бути в них корисною.

Share Button

ІНТЕРВ’Ю З ГОЛОВОЮ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ВІКТОРОМ МИКИТОЮ ПРО ТРАНСКОРДОННІ ПРОЄКТИ ТА КОНФЛІКТНУ СИТУАЦІЮ З РОСІЄЮ від СТАНА БОГДАН

Кореспондент:

Пане Голово Обласної Адміністрації,  Вікторе Микито!   Звертаємось до вас від імені Інформаційного агентства Inter Regio, – найважливішого румунсько-українського інформаційного агентства в Румунії. Впродовж цього часу  ми налагодили співпрацю як з румунськими лідерами, які приймають рішення в прикордонній зоні (включаючи голів повітових рад Марамуреша і Сату-Маре), так і з українськими лідерами (Олександр Банков – колишній посол України в Румунії та Михайло Рівіс – колишній голова  Закарпатської обласної ради), з  цього приводу  хотіли б взяти  у вас інтерв’ю .

Кореспондент:

За останнє десятиліття розвинулася безпрецедентна співпраця між Закарпатською областю та повітами Марамуреш і Сату-Маре шляхом підписання угод про  міста  та села – побратимів, спільних двосторонніх проєктів (за європейські гранди) та організацію  традиційних «Днів  добросусідства». Звичайно, деякі за обдумане  сприяння  ваших попередників, зокрема, Геннадій Москаль або Михайло Рівіс. Чи буде розвиватися  цей прогрес під час вашого перебування на посаді?

Віктор Микита: Довжина кордону між Україною та Румунією – близько 300 км. Між нами працюють два пункти перетину кордону  для автомобілів і один для залізниці. З Угорщиною, наприклад, ми маємо вдвічі меншу протяжність  кордону, але маємо вдвічі більше пунктів пропуску. Тому першочерговим завданням є збільшення кількості пунктів пропуску та спрощення перетину кордону для населення. Щоб допомогти туристам відвідати, як українцям в Румунії, так і румунам в Україні, ми готові розглянути  будь-які проєкти та обговорити їх між Румунією та Україною,  як доказ  того, що й сьогодні ми обговорювали майбутні проєкти. Після 2019 року, після приходу  Президента Зеленського до влади, було ініційовано чимало проєктів, які він пропонував. Наприклад, проєкт Президента під назвою «Велике будівництво». Будуються нові дороги, і ми можемо в цьому переконатися, лише проїжджаючи територією. У згаданому проєкті Президента, про який я вам розповідав, на ремонт доріг було витрачено близько 200 мільйонів євро. Близько 100 тис. євро витрачено на ремонти та відновлення  шкільних та дошкільних закладів. Зараз ми активно розвиваємо медичну інфраструктуру, особливо в сільській місцевості, а також будуємо багато спортивних залів, спортивних закладів, де діти можуть тренуватися. Тому завдяки цій програмі ми, практично, маємо змогу брати участь у різноманітних міжнародних проєктах, бо вже існує база, а це має неабияке значення. Ми бачимо проєкти, які пропонують наші партнери в Румунії та Угорщині, і  готові вести дискусію та активно брати участь, адже  також здобули певний  досвід. Тобто, ми прагнемо  бути надійними партнерами і готові підтримувати всі транскордонні проєкти.

Кореспондент: Чи буде організовано «День добросусідства» у 2022 році з Марамуреським повітом?

Віктор Микита: Враховуючи сьогоднішню зустріч і те, що ми зібралися тут, за великим столом, міські голови з різних населених пунктів Румунії та Закарпаття, вже є доказом добросусідства (щодо транскордонної робочої зустрічі в Солотвині, для підготовки проєктів в рамках  Програми Interreg NEXT 2021-2027). Було б чудово поговорити вже  влітку про щось більш конкретне.

Кореспондент: У яких сферах Румунія та Україна могли б розвивати перспективну економічну співпрацю?

Віктор Микита:

Проєкт про будівництво  індустріальних парків   вже подано  до Верховної Ради, і я вірю, що цей проєкт буде прийнято, оскільки зроблено всі необхідні кроки для його  реєстрації, тут, у Солотвині. Цей законопроєкт передбачає, зокрема, подібні ситуації: у разі ввезення в Україну об’єктів чи обладнання митні збори не сплачуються. Втім,  це законопроєкт, тому не можна сказати, що він уже прийнятий,  він перспективний, для втілення найближчим часом. Тому ми можемо запропонувати представникам румунського бізнес-середовища взяти участь у будівництві цих індустріальних парків. Інший напрямок – це деревообробка, ми маємо родовища (андезит, вапняк), маємо ресурси, де їх можна експлуатувати, що викликає чималий  інтерес щодо  участі у згаданих  проєктах представників бізнес-середовища сусідніх країн. А держава створить чіткі та чесні можливості для розвитку бізнесу.

Кореспондент: Який соціально-економічний вплив конфлікту з Росією на громадян Закарпаття? Наскільки румунськомовна  громада в Україні відчуває такий стан речей?

Віктор Микита:

Та риторика, яка зараз існує, про те, що Росія може перейти до вторгнення в Україну, безумовно, не на користь  для розвитку торгівлі, і, практично, й для України, до того ж і для Росії ця риторика  є негативною. З іншого боку, ця риторика зупиняє російську сторону від розвитку такого сценарію війни. Сьогодні, наприклад, я почув інформацію від МЗС Росії, що вони відводять частину військ від кордону з Україною. Ми шукаємо шляхи розвитку як для України, так і для Румунії. За таких обставин у разі агресії з боку іншої держави дипломатичний корпус повинен виконувати певні протокольні умови, які чітко передбачають, що вони повинні бути евакуйовані у разі агресії, а в той час, коли інші дипломатичні корпуси чи дипломатичні представництва вивозять  свої місії за межі країни, ми організовуємо таку зустріч, у  якій беруть участь міські голови з Румунії та України. Це означає, що ми вбачаємо перспективу,  бачимо майбутнє, ми віримо в мир в Україні і зосереджуємось на спільному напрямку розвитку. Дні добросусідства відбуватимуться у 2022, 2023 роках тощо.

  Кореспондент:

Президент США Джо Байден заявив у п’ятницю, що радить всім громадянам США  якнайшвидше покинути Україну через збільшення ймовірності збройного втручання Російської Федерації. Ви, мабуть, розглядаєте такий сценарій? Чи має Україна достатні можливості для управління/протистояння конфлікту з Росією, чи вона покладається на підтримку сусідів?

Віктор Микита:

Насамперед, ми вдячні  нашим американським друзям за те, що вони нас попереджають та застерігають  про можливу агресію. Втім, я вважаю, що і Росія, і всі інші усвідомлюють, що Україна не здаватиметься. Гадаю, що ми маємо  бути вдячні  пану Байдену, адже  його робота  та  інформація, яку він нам надає, дають нам можливість стати ближчими і об’єднати всіх нас в Україні, наприклад, завтра, завдяки пропозиції пана Байдена. Президент України, відзначатиме День Єднання  українців. Ми всі об’єднаємося у патріотичний флешмоб, який доведе, що ми єдині,  і що ми стоятимемо  на захисті держави. Росія не усвідомлює, що втягнення у цю війну призведе до неприємних наслідків, яких ми не хочемо. А тим часом, сільські та місцеві ради ухвалили закон про збільшення фінансування територіальної оборони, тож і з цієї причини ми будемо сильнішими. Цією діяльністю ми демонструємо, що ми сильні, що не маємо наміру поступатися Росії, але я вірю, що цей конфлікт, насправді, буде більше медійним, аніж реальним.

Кореспондент: Якій меседж  ви маєте для читачів Інформаційного агентства Inter Regio News (представників румунської та української громад Закарпаття та Румунії)?

Віктор Микита: Бажання зустрічатися якомога частіше та брати участь у якомога більшій кількості проєктів, які сприятимуть розвитку  туризму, покращуватимуть  якість життя. Ми хочемо вітати всіх в Україні.

Кореспондент: Дякую за відповіді та за час який ви нами приділили!

Share Button

Інтерв’ю з Микола Петрецкі – президент Марамурецького відділення Союзу Українців у Румуиії

Пане Ніколає Петрецкі, ми звертаємось до Вас від імені агентства Inter Regio News, найважливішого двомовного інформаційного агентства (присвяченого румунським та українським новинам) у Румунії. З часом ми налагодили співпрацю як з румунськими особами, які приймають рішення в прикордонній зоні (включаючи президентів повітових рад Марамуреша та Сату -Маре), так і з українськими лідерами (Олександр Банков – колишній посол України в Румунії, Михайло Рівіс – колишній голова Закарпатської Обласної Ради та Василь Ціпле – президент Асоціації румунської молоді на Закарпатті). Ми також хотіли б взяти у вас інтерв’ю про українську громаду з повіта Марамуреш.

Інтерв’ю:

Пане Петрецкі, дякуємо, що надали нам можливість разом провести інтерв’ю про українську громаду та діяльність Спілки українців у Румунії.

Кореспондент: Що ви можете розповісти про українську меншину в Румунії, особливо про громаду з повіта Марамуреш?

Ніколає Петрецкі: Як відомо, в Румунії ми є наступною меншиною після угорців, чисельно, хоча часто ходять чутки, що це були німці. Там, де в нашій країні є українські громади, створюються такі філії, як: Сучава, Ботошані, Яссі, Галаці, Тулча, Тіміш, Караш-Северин, Карансебеш, Арад, Клуж, Сату-Маре, Марамуреш. У Марамуреші ми – це понад 60% усієї української громади, що проживає в Румунії. Звичайно, з часом, після революції, у Марамурецькому повіті ми створили в кожному населеному пункті, де компактно проживають українці, організації філії Марамуреш. Ми можемо запропонувати як приклад: Репедея, Поіеніле де суб Мунте, Рускова, Красна Вішеулуй, Бістра, Валеа Вішеулуй, Бочікою Маре, Лунка ла Тіса, Кречунешті. Діяльність багата, я можу сказати, це не тиждень, коли у нас немає активності в цих населених пунктах. Ми маємо партнерські стосунки зі школами, зі шкільною інспекцією, з українським православним вікаріатом.

Кореспондент: Ми знаємо, що Ви президент Марамурешського філії Спілки Українців у Румунії. Що ви можете сказати нам про організацію, яку ви представляєте, і як вона сприяє підтримці інтересів українців у цьому краї?

Ніколає Петрецкі: По -перше, ви знаєте, що в деяких місцевостях є й політичні забарвлення, з точки зору мерів, але нас це не цікавить, тобто ми не дивимось, який у них політичний колорит. Ми дивимось на громаду в цих місцевостях, і її підтримує наш депутат, Спілка українців шляхом втручання на високому рівні, щоб розблокувати кошти або підтримати певні проекти. Для нас на першому місці школа, наші діти, це покоління, яке йде за нами. Тому у нас багато змагань, таборів, культурних та спортивних заходів, які ми повністю підтримуємо, включаючи церкви, незалежно від того, до якого б культу вони не належали. У кожному населеному пункті є дія. У нас також є найбільший фестиваль звичаїв, зимових звичаїв українців, які організовані за старим стилем. Маємо серед нас ансамблі, почесні гості, представники з України. Однак для дітей міжнародні табори, такі як літній табір для учнів, які вивчають рідну мову українську, є дуже корисними. Цього року він відбувся у Бухаресті. З Марамуреша було 200 учнів у супроводі вчителів. У нас є Конкурс на декламування української поезії. Наразі беруть участь учні з підготовчого класу до 12 класу, потім ми перетворили цей конкурс на національний рівень. Можна згадати, наприклад, інші види діяльності: Літо у вівчарні, звичаї, фестивалі, футбольні змагання, звичай Традицій з Валеа Вішеулуй, з Бістри. Ми прагнемо.

Кореспондент: Я помітив, що ви родом із Рона де Сус, де є сильна спільнота українців. Однак я помітив, що в цьому місті також існувала громада підкарпатських русинів, представлена ​​Михаєм Лауруком. Як ви описуєте стосунки із Союзом підкарпатських русинів у Румунії?

Ніколає Петрецкі: З паном Ларуком ми знайомі давно. Ще 7 років тому про підкарпатських русинів не чули. Отже, у цій групі є люди, які мають певний інтерес, які не забувають, якщо ця спільнота буде знищена. Однак народними масами можна дуже легко маніпулювати. Для того, щоб маніпулювати, ви організовуєте, наприклад, фестиваль. Чому ви не почули про підкарпатських русинів 7 років тому? Він намагався заволодіти іншими русинами від Руської культурної спілки в Румунії. Були зроблені спроби зібрати підписи за пана Лаурука, щоб збільшити населення підкарпатських русинів, навіть у Сучавському повіті він розширився, тож організація зростатиме. У 2001 році, коли був перепис населення, підкарпатських русинів не було. Тепер вони з’явилися як гриби.

Союз підкарпатських русинів виник у Роні, оскільки це найсильніша організація. Чому він не зробив свого штабу в Сігеті? Це було метою, розбити спільноту. Це була дуже точна ціль. Вони йдуть на перерву. Тут також багато зробив колишній мер, а нинішній мер був кумом у його сина.

І чому нинішній мер не припинив будівництво русинського монастиря в Рона -де -Сус? Тому що пан Ларук також підтримував його на виборах.

Рона де Сус останнім часом стає все менш розвиненою. У цій місцевості люди розділені. Зробити аеродром у Роні? Для чого? Ніхто не думає? Люди були змушені продавати землю для забудови. Купити стільки землі? Є величезні кошти. Звідки беруться ці гроші?

А що шукає посол Росії під час приватного візиту до Рони? Він отримує від нього гроші? Усі вони змішані, росіяни зацікавлені в дестабілізації союзів. І румунська влада це терпить.

Кореспондент: Яка, на вашу думку, мотивація Михайла Лаурука просувати цю громаду підкарпатських русинів?

Ніколає Петрецкі: Причина зрозуміла,  бажає  дестабілізувати або розділити українську громаду, яка хоче жити у злагоді.

Кореспондент: Чи вважаєте Ви, що створення так званого “карпато-російського” монастиря в Рона-де-Сус є виправданим та вигідним для місцевої громади?

Ніколає Петрецкі: Я не думаю, що це вигідно для української громади і, в тому числі для румунської держави, це небезпека, оден шип.

Кореспондент: Як Ви бачите співпрацю між СУР-ом та румунськими установами? Чи підтримують вони асоціацію, яку ви це представляєте?

Ніколає Петрецкі: Ми можемо подати приклад Румунії по всьому світу. Жодна спільнота не може сказати, що вона не підтримується. Куди б ми не зверталесья, нам відкрити сві двері, незалежно від меншості, представленої в парламенті Румунії. Ми країна, яка має справу з меншинами, які мають усі права. Нам потрібно скористатися цією можливістю. Ми за повагу до прав і конституції Румунії, ми громадяни цієї країни, квіти цього саду, Румунії.

Кореспондент: 25 квітня 2019 року в Україні з’явився Закон про освіту. Він буде впроваджений на початку 2023 року. Що ви думаєте про цей закон?

Ніколає Петрецкі: Наш депутат був у тій спільній комісії в Києві, де він підтримував точку зору румунської держави. Він порушував питання освіти мов меншин. Я вважаю, що всі ми повинні усвідомлювати, що ми повинні говорити мовою цієї держави, але, обов’язково, що відповідна меншість повинна вміти користуватися і вивчати свою власну мову, щоб передати її наступному поколінню.

Кореспондент: Які спільні цінності поділяють українці та румуни? Чого вони могли навчитися один в одного?

Ніколає Петрецкі: Я вважаю, що ніколи не було проблем, суперечок, невдоволення, ненависті. Культура, мистецтво, традиції, можна сказати, ідентичні. Навіть менталітет дуже схожий, люди Марамуреша гостинні, будь то українці чи румуни. Наприклад, Фестиваль колядок Старого стилю Сігет дуже успішний. Важливо не забувати про свої звички, відроджувати народний костюм. У мене є проект, в якому я хочу залучити літніх жінок, щоб навчити молодь старим звичкам.

Кореспондент: Яке повідомлення Ви надсилаєте нашим читачам української етнічної приналежності?

Ніколає Петрецкі: Моє послання для всього населення на території Румунії: дбати про нашу румунську державу, любити один одного, розуміти один одного, не буде надто добрих часів, все залежить тільки від волі румунського народу. Румунія – це квітник, там ми знаходимо більшість, меншість і разом у цьому саду все буде добре.

Share Button