Руслан з позивним „Ворон” — молодший сержант штурмової роти 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Чоловік родом з Київщини. У 2014-2015 роках Руслан уже воював проти російської армії в складі 128-ї ОГШБр. Пішов тоді до лав Збройних сил добровольцем.
На початку повномасштабного вторгнення Росії боєць знову долучився до 128-ї бригади й воював на Запорізькому напрямку. Під час виконання бойового завдання отримав поранення, після чого переніс кілька операцій й проходив тривалу реабілітацію. Після одужання Руслан повернувся у свою штурмову роту.
Історію військового розповіли на сторінці Закарпатського легіону у Facebook. За словами військового, він дуже хотів потрапити у бойову частину, проте його не брали. „Лише коли я заявив, що піду в добровольче формування, швидко оформили військовий квиток. А далі спитали: „Закарпаття любиш?”. „Не знаю, не був там”. Кажуть: „Поїдеш на Закарпаття, у 128 бригаду”. Я тоді й не чув про таку частину, але коли приїхав, виявилося, що це неймовірний підрозділ. Ми пройшли навчання, а далі нас відправили в зону бойових дій — на Луганщину й Донеччину. Я спочатку був коригувальником у мінометній батареї, потім пішов у розвідку”, — розповів Руслан.
У складі бригади „Ворон” стримував росіян на різних напрямках в зоні АТО. На початку 2015 року пережив тяжкі бої з регулярними російськими військами в Дебальцевому.
„Я стояв на опорному пункті „Валєра”, на який росіяни проривалися танками. Це було в кінці січня, морози тоді стояли люті, але в нас було гаряче. Російські танки зуміли прорватися й почали їздити по наших позиціях. Там було дуже жорстко. Ми відбили атаку і втримали висоту. Практично врукопаш, з допомогою гранат, спалили кілька танків, а решта відступили. Завдяки тому, що вистояли на „Валєрі”, під контролем залишилася траса, якою бригада відходила з Дебальцевого. Одразу після того бою опорний пункт накрили артилерією. Там я отримав поранення й кілька важких контузій, евакуювали мене звідти непритомного. Наслідки тих контузій і поранень я відчував ще дуже довго”, — поділився Руслан.
Після демобілізації „Ворон” повернувся на Київщину й працював у охоронній структурі. Як тільки почалася повномасштабна війна, він зв’язався зі своїми товаришами зі 128 ОГШБр і приїхав у зону бойових дій на Запорізький напрямок. Через кілька тижнів, виконуючи бойове завдання, боєць отримав важке поранення.
„Ми знаходились в замаскованій позиції попереду основних сил й спостерігали за дорогою. Прямо на нас вийшла група росіян, напевно, це була ДРГ. Як старший групи, я доповів по рації, що бачу росіян й приймаю бій. Ми почали відкочуватися, до нас відразу висунулася група підтримки. Тоді я відправив хлопців назад, а сам залишився їх прикрити. Росіяни були метрів за 50, я бачив принаймні трьох. Вони вели вогонь з автоматів. Я отримав дві кулі — одна відірвала частину пальця на руці, інша влучила в лікоть. У цей момент підійшли наші, і росіяни відступили”, — розповів чоловік.
Після поранення Руслан переніс кілька операцій й проходив тривалу реабілітацію. Військовослужбовець міг перевестися в тиловий підрозділ, але після одужання повернувся у свою штурмову роту. Вдома на Київщині чоловіка чекають батьки, дружина й двоє дітей. Доньці вже 5 років, а сину немає й року. Він народився, коли батько був на лікуванні й реабілітації.
„У перші дні повномасштабної війни вдома стався кумедний випадок. Дружина з донькою вийшли з під’їзду погуляти, і донька, побачивши військового, що проходив поруч, кинулася йому на руки. Він також був у формі й з бородою, то дитина подумала, що це я. Військовий підхопив її на руки, а дружина все пояснила. Я довго сміявся, коли почув цю історію, хоча, можливо, воно й не смішно”, — сказав „Ворон”.
Нещодавно Руслан був у відпустці, де зміг трохи побути разом зі своїми рідними. Потім чоловік повернувся до своїх побратимів.
Про хлопців, котрі не хочуть йти воювати, боєць каже: „Ми не безсмертні, у нас теж сідають батарейки. І коли в котиків на війні закінчаться всі дев’ять життів, зайчики в тилу здивуються”.
