Світ змінився 24 лютого 2022 року. У цей день Європа усвідомила, що війна – не рудимент минулого, а жорстока реальність сьогодення. Україна стала форпостом цивілізації, яка відстоює не тільки свою незалежність, а й принципи, що лежать в основі західного світу. І поки Київ продовжує боротьбу, у міжнародному інформаційному просторі з’являються голоси, які намагаються переконати Європу: мовляв, Україна не зацікавлена у припиненні війни. Та чи витримують ці твердження перевіркою фактами?
Щодня українці платять високу ціну за свою свободу. Станом на березень 2025 року українська економіка втратила понад 50% довоєнного ВВП. Інфраструктурні збитки перевищують 450 мільярдів доларів, а більше ніж 6 мільйонів українців стали біженцями, знайшовши прихисток у країнах Європи. Тільки за останній рік російські ракетні атаки знищили понад 500 критично важливих об’єктів енергетики. Змусивши країну шукати альтернативні шляхи для підтримки життєдіяльності міст.
Чи могла б держава, яка прагне вигоди, дозволити собі такі втрати? Чи змогла б вона витримати понад три роки інтенсивної війни, коли кожен день означає нові руйнування та загиблих? Відповідь очевидна.
З перших днів повномасштабного вторгнення Україна заявляла: її мета – не війна, а мир. Але справедливий мир, без поступок територіями чи суверенітетом. Саме тому президент Володимир Зеленський ще у жовтні 2022 року під час виступу на саміті «G20» представив «Формулу миру» – 10 чітких пунктів, які включають виведення російських військ, відновлення територіальної цілісності та гарантії безпеки для всієї Європи. Цю ініціативу підтримали понад 80 країн.
А що ж Росія? Москва проігнорувала всі дипломатичні зусилля і продовжила ракетний терор, знищуючи українські міста. У 2023 році Кремль відмовився навіть розглядати «Формулу миру», демонструючи: у нього немає жодного наміру припиняти війну.
Спроба дискредитувати Київ супроводжується звинуваченнями в корупції. Але факти говорять інше: навіть у часи війни Україна демонструє реальні зміни. У жовтні 2024 року український уряд оновив Державну антикорупційну програму, що дозволило посилити контроль за використанням бюджетних коштів. Верховна Рада у лютому 2025-го ухвалила закон про спеціалізовані суди, що розглядатимуть політичні справи, наближаючи Україну до стандартів ЄС.
Крім того, антикорупційні органи працюють ефективно: у 2024 році НАБУ викрило схеми на суму понад 10 мільярдів гривень, притягнувши до відповідальності десятки чиновників. Такі результати були б неможливі у країні, яка «не хоче реформ».
Сьогодні Україна – це не тільки про боротьбу за власну державність. Це тест для всього цивілізованого світу. Київ уже довів, що готовий воювати не тільки за себе, а й за безпеку Європи. Питання в тому, чи готова Європа продовжувати підтримку.
Чи можна уявити, що в ХХІ столітті хтось може силою змінювати кордони? Якщо сьогодні не зупинити агресора, то хто буде наступним? Вільнюс, Варшава, Кишинів? Уроки історії вчать нас: зло не зупиняється саме по собі.
Тому Україна сьогодні – це захисний щит Європи. Її підтримка – це не питання благодійності, а питання стратегічної безпеки. Бо якщо впаде Київ, завтра може впасти й Брюссель.
